Чому українці не усміхаються

Чому українці не усміхаються

Психологічні проблеми наших співвітчизників походять від терплячості, «захисної реакції» на ситуацію в країні та невміння отримувати задоволення від життя. Відсутність усмішок у перехожих на вулиці – перше і найпоширеніше враження іноземців від українців. Чи свідчить тотальний брак позитивних емоцій на обличчі про психологічні проблеми людей?

Наші співгромадяни значно частіше стали звертатися по допомогу до професійних психологів, констатують фахівці. Здебільшого скаржаться на стреси, життєві травми, страхи, фобії та депресії. Не оминають їх і вікові кризи. «Знаєте, що найбільше лякає? Усі проблеми дуже часто пов’язані з поганим ставленням до себе, невпевненістю в собі, хворобливою залежністю від чужої думки, нерішучістю», – зауважує психолог, психотерапевт, керівник центру «Аматей», член Міжнародної асоціації позитивної психотерапії Надія Стеклова. Психолог Наталя Шевченко зазначає, що більшість її клієнтів описують свої проблеми майже одними й тими самими словами: «Я не знаю, що мені робити». Стосується це і сімейних конфліктів, і робочих, і депресивних станів окремої особистості.

МЕЖА «НОРМАЛЬНОСТІ»

Дізнатися, скільки українців не знають, що робити з відсутністю сенсу життя, а скільки – з невдалим шлюбом, неможливо. Офіційних даних немає. Їх бракує навіть щодо серйознішої площини – психічних захворювань. «Статистика з об’єктивних причин не дає змоги оцінити відповідні реалії, – підкреслює Семен Глузман, президент Асоціації психіатрів України. – Напевно, частота цих захворювань не відрізняється від такої в решті світу. Суттєва відмінність нашої країни від більшості цивілізованих – поширення алкоголізму й наркоманії та пов’язаних із ними психічних розладів. Однак фактично ця серйозна проблема і далі ігнорується державою».

Психолог Володимир Селіванов теж підкреслює, що алкоголізм, який певною мірою є наслідком депресії, – дуже гостра проблема. Як і анорексія. «Дівчата вважають себе товстими, хоча мають вигляд скелетів, – пояснює він. – В Україні це посилено масовою культурою, яка пропагує певні стандарти фігури, раніше таке явище в нас не було поширене. Анорексія небезпечна для життя. То самознищення».

Загалом згубними можна назвати будь-які психологічні проблеми, необов’язково пов’язані з відмовою від їжі. Адже вони можуть впливати на виникнення тілесних захворювань. Першою на такі негаразди реагує серцево-судинна система. Не залишаються осторонь і ендокринна, і дихальна… «Інфаркти, бронхіальна астма, цукровий діабет тощо можуть бути наслідками душевних негараздів, – підкреслює Селіванов. – Усе це група так званих психосоматичних захворювань. Їх в Україні чимало».

Якщо ж психічний стан не призводить до погіршення самопочуття фізичного – усе відносно. «Професор психіатрії, мій учитель, з приводу згаданих вище захворювань казав: межа між здоровою людиною і хворою діалектична. Тобто це філософське питання», – пояснює Селіванов. Стосується таке визначення і проблем психологічних. Орієнтиром має бути лише внутрішній стан особи: чи комфортно їй жити, чи здатна вона радіти, ставити цілі, нормально взаємодіяти з іншими людьми.

ХВОРОБИ ДЕРЖАВИ

«Значна кількість українців не впевнені у своєму майбутньому, – переконаний Семен Глузман. – Не здатні знайти гідну роботу, перебувають у стресі під час відвідування хамів-чиновників, не можуть безплатно (та й платно, на жаль) отримати необхідну їм медичну допомогу, відчувають втому, апатію, роздратування тощо». Саме вони становлять українське суспільство, є його частиною, підкреслює психіатр: «Але ці люди не хворі. Їхня реакція – реакція нормальних людей на ненормальну, хвору державу. А недуги останньої таблетками не лікуються. Тут єдино можливі ефективні засоби – активна громадянська позиція, обдумана, зважена участь у виборах».

Те, що позитивні чи негативні очікування стосовно долі держави (див. «Нарощування темпів песимізму») позначаються й на ставленні наших співвітчизників до власного майбутнього, підтверджує і соціологія. За результатами дослідження Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство. 20 років незалежності. Соціологічний моніторинг», починаючи з 1999-го надія на добре майбутнє України була притаманна більшості громадян. Однак 2011-го стався різкий спад позитивних настроїв, натомість посилилася тривога, а згадану надію зберегла лише третина людей. Такі тенденції дзеркально відображені у відчуттях українців щодо власної долі: страх і песимізм у 2011-му зросли разом із переживаннями за країну, а впевненість та оптимізм стосовно і власного життя, і життя країни зменшилися. Зокрема, у 2010 році 58,8% людей сприймали своє майбутнє з надією, а 2011-го їхня кількість становила лише 43,8%. Водночас частка тих, хто відчував страх за власну долю, за цей період зросла з 12,9% до 21,5%.

ВИЖИВАННЯ ЯК НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Властива українцям терплячість пояснюється тим, що протягом багатьох століть головним їхнім завданням було виживання. «Наш північний сусід мав ідеї підкорення, розширення, створення імперії, звичку «рятувати світ». Та росіяни досі всіх «рятують», наприклад, чеченців, – пояснює Селіванов. – А ось в Україні все було пов’язано з необхідністю вижити. Тут татари, там поляки, ще десь москалі… Вона робить особистість терплячою. Зокрема, й у стосунках, адже, щоб вистояти, потрібно гуртуватися, підтримувати зв’язки з іншими людьми. Навіть формування пари завжди має якусь мету, завдання».

Саме потреба вижити нерідко заважає нашим співгромадянам піти від чоловіка чи дружини. А вітчизняна модель родини поширюється й на інші аспекти життя, приміром, на ставлення до влади. «Вони такі-сякі, але ми терпимо. А що вдієш? Нічого! Ну така дружина. Ну таке керівництво…» – цитує типові відповіді своїх клієнтів Селіванов. Нездорова терплячість не дає змоги людині розвиватися, йде пліч-о-пліч зі страхом змін, боязню взяти на себе відповідальність.

Чому ж нічого не змінюється з появою нових поколінь, яким уже не потрібно виживати? «Наслідуються не біологічні чинники, а психологічні форми стосунків, які впродовж кількох генерацій лише поглиблюються», – пояснює пані Стеклова. Хоча психологічні моделі в різних регіонах нашої країни можуть різнитися. «Погляньте на львів’янина та донеччанина – це ж різні люди, – підкреслює Володимир Селіванов. – Донеччанин – більш російський тип. Простий, відкрита душа, прямий, агресивний. Львів’янин витонченіший і закритіший».

Помилкою було б сказати, що українці не можуть жити дружно саме через свої психологічні відмінності. Однак деякі причини поганих відносин Сходу й Заходу теж можуть приховуватися «не в сортирах, а в головах». Це, наприклад, внутрішня потреба мати ворога. Його наявність може бути вигідна не тільки політикам, адже протистояння з кимось певною мірою «полегшує» життя й деяким людям. Якщо є супротивник, якого можна звинуватити у всіх проблемах: особи з іншим кольором шкіри чи з іншого регіону, це все спрощує, допомагає знайти сенс життя, пояснити собі причини негараздів і навіть віднайти підтримку. «Погляньте на групи расистів чи радикальних націоналістів, – радить Селіванов. – Вони «щільні» всередині відносно світу, який їх оточує, більшою мірою, ніж звичайні громадяни, стоять горою один за одного. Тому що є ворог. Під час війни людина починає більше цінувати своїх». До того ж відмінності між представниками різних регіонів властиві практично кожній країні.

ПОХМУРІСТЬ ЯК ЗАХИСТ

Проте навіть психологічні відмінності між вихідцями з різних регіонів – це теоретичне узагальнення. Трапляються ж львів’яни з відкритою душею чи витончені донеччани. Є речі, спільні для всієї країни, як-от брак усмішок, про що чимало було сказано напередодні та під час Євро-2012.

Похмурі перехожі – невротичний захист, пояснюють психологи. А що як інша людина хоче мене обдурити, обікрасти, образити, посміятися? Щоб цього не сталося, потрібно завжди бути готовим до агресивної поведінки оточення, мати серйозний вираз обличчя, бути підозрілим. Певною мірою це пояснюється високою криміногенною ситуацією в країні. «В Америці, що показана у фільмі «Банди Нью-Йорка», теж не всміхались, як тепер», – порівнює пан Селіванов.

На щастя, підозрілість українців не переросте в епідемію психічних розладів. «У середині XX сторіччя в соціолого-психіатричному дослідженні було доведено: частота захворювання на шизофренію – досліджували саме цю недугу – не залежить від тривалості світлового дня, температури довкілля, характеру їжі тощо, – розповідає Семен Глузман. – Не впливають на поширення психічних хвороб й особливості політичного режиму в країні: деспотія, демократія тощо».

Проте на поведінці та психологічному стані суспільства, безперечно, позначаються стереотипи. Не всміхаємося ми ще й тому, що маємо хворобливе ставлення до частини життя, пов’язаної з отриманням задоволення. «Делу – время, потехе – час», – цитує російське прислів’я Володимир Селіванов. – Є (поширена поміж наших співвітчизників. – Ред.) думка, що задоволення – це не дуже добре. Наприклад, робота – то каторга, там потрібно гарувати, а не насолоджуватися. Скажіть комусь «мені кайфово на роботі» – не зрозуміє!»

До болю стара істина: хочеш змінити світ – почни із себе. Доречна вона і для українців. «Суспільство має розірвати зачароване коло і вийти на новий виток розвитку, – впевнена Надія Стеклова. – А він можливий лише тоді, коли окрема особистість буде готова до сприйняття нової інформації, матиме бажання змінювати свої звички та установки».

Потрібно вчитися не терпіти жахливі особисті стосунки чи погану владу. Не соромитися всміхатися на вулиці. Не боятись отримувати задоволення від кожного дня. Жити, а не виживати.

ВИКРИВЛЕНІ ПРІОРИТЕТИ

«У масовій свідомості сучасних українців поміж найважливіших якостей, що забезпечують життєвий успіх, дуже високо цінуються (після хорошого здоров’я – 41,2% – та інтелекту – 39,2%) наявність впливових родичів і друзів (відповідно 37,2% і 27,8%), вміння іноді йти в обхід закону (33,8%), походження із сім’ї з високим соціальним становищем (29,3%)», – пише соціолог Наталя Соболєва в дослідженні Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство. 20 років незалежності. Соціологічний моніторинг». Водночас наші співгромадяни вважають, що для успішності в розвинених країнах Заходу потрібні високий інтелект та здібності (62,9%), якісна освіта (53,2%), а також чесність і принциповість (33,4%).

 
 
23.04.2014
Просмотров: 1553