«Вражаюча» перемога проєвропейських політичних сил за партійними списками має конвертуватися у швидкі незворотні зміни, інакше все дуже швидко обернеться не менш розгромною поразкою.
Результати парламентських перегонів спровокували запаморочення від успіхів. Побіжний погляд на їхні результати викликав у суспільстві та політикумі помилкову думку, що у парламенті тепер завжди домінуватимуть проєвропейські політичні сили, а загроза реваншу колишніх регіоналів чи проросійського проекту минула. Однак глибший аналіз засвідчує помилковість таких висновків та серйозні приховані загрози.
Справді, в усіх регіонах, крім звільнених районів Донецької та Луганської областей, за партійними списками перемогу здобули проєвропейські політичні сили. Це начебто аргумент для остаточного припинення інсинуацій на тему територіально-ідеологічного розмежування України. Найменш помітна ця перевага в Одеській та Харківській областях, проте навіть там у більшості ТВО голоси було віддано переважно за проєвропейські політичні сили. Виняток становлять п’ять округів на Харківщині (№ 171–173, 176, 178) та один на Одещині (№ 143).
Порівняно з попередніми парламентськими виборами результати цьогорічних перегонів вирізняють значно більші здобутки висуванців проєвропейських сил у південних та східних регіонах, що цього разу здобули принаймні
26 мандатів, насамперед за рахунок Миколаївщини та Херсонщини (10 із 11). Ще однією особливістю виборів 26 жовтня став успіх націоналістів у мажоритарних округах Центральної та Східної України і їхня розгромна поразка в більшості округів Західної України.
Загалом проєвропейські політичні сили отримають 198 місць за партійними списками, тоді як Опозиційний блок – лише 27. Якби вибори відбулися виключно за пропорційною системою, співвідношення депутатів у парламенті становило б 396 проти 54. При цьому, наприклад, БПП та «Народний фронт» могли б утворити коаліцію без залучення інших політсил, адже мали б відповідно 126 та 128 мандатів і стійку більшість із 254 мандатів. Водночас кожна з них могла б спробувати окремо створити коаліцію з іншими «партіями Майдану».
Проте високий результат проєвропейських політичних сил забезпечений тимчасовою деморалізацією проросійського електорату, що спричинило низьку явку у південних та східних регіонах (32–42%), і високою мобілізацією електорату західних регіонів (60–70%). Тому довгостроковий ефект зміни електорального поля в країні не варто переоцінювати: він є, але не такий значний, як це засвідчили результати виборів 26 жовтня. Врешті за п’ять проєвропейських партій, які потрапили до парламенту, із 30,4 млн внесених до списків виборців проголосували менше ніж 10,9 млн (разом зі «Свободою», ГП Гриценка та «Правим сектором» – 12,4 млн).
НІХТО НЕ МОЖЕ ГАРАНТУВАТИ, ЩО НАСТУПНІ ВИБОРИ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРОВОДИТИ УЖЕ ЗА ЧОТИРИ МІСЯЦІ
І те, що на цих виборах за проросійську трійку (Опозиційний блок, комуністи і «Сильна Україна») віддали свої голоси лише 2,6 млн громадян, аж ніяк не свідчить, що на наступних перегонах їх не буде втричі чи вчетверо більше. Не через зміну уподобань, а через більшу мобілізацію проросійських виборців. Натомість розчарування проєвропейськи налаштованого електорату може значно знизити наступного разу його явку. Цей небезпечний процес уже чітко помітний. 25 травня за усіх проєвропейських кандидатів проголосували 14,3 млн громадян, а 26 жовтня – лише 12,4 млн. Тобто зниження загальної явки від весняних до осінніх виборів з 18 до 16 млн на 95% відбулося за рахунок послаблення підтримки проєвропейських кандидатів.
Можливо, президент та прем’єр перебуватимуть у полоні небезпечної ілюзії, що у них є чотири роки до наступних виборів. Однак ніщо і ніхто не гарантуватиме, що їх не доведеться проводити уже за чотири місяці. Янукович взимку теж вважав, що до президентських перегонів більше ніж рік, а до парламентських – неповних три. Такою самою короткозорою була б думка фаворитів теперішніх виборів («Народного фронту» чи «Самопомочі»), що вони вхопили Бога за бороду. Кредит довіри швидко тане. За Порошенка 25 травня проголосували 9,9 млн, а 26 жовтня за БПП – лише 3,45 млн. Тому не можна розслаблятися і спочивати на лаврах.
Стрімка, навіть гарячкова зміна суспільних настроїв, що виявилася у значному спаді підтримки БПП та посиленні «Народного фронту» й «Самопомочі», насправді є свідченням повної розгубленості українців, ладних кидатися від відомого до невідомого, не маючи жодної певності, чи відповідатиме це їхнім очікуванням. Така ситуація свідчить про політичний інфантилізм, домінування месіанських ілюзій і тимчасових емоцій над здоровим глуздом, коли, уникаючи самоорганізації та відповідальності за свою долю і долю держави, люди судомно шукають вихід у запропонованому іззовні політичному меню (див. Тиждень, № 23/2014).
До речі, ситуацією розгубленості успішно користуються й інші, «нові» політичні проекти. Так, створений незадовго до виборів екс-головою Секретаріату Ющенка Вірою Ульянченко проект «Заступ» здобув підтримку 3–6% виборців у десяти областях – від Запорізької та Одеської до Вінницької, Сумської, Закарпатської та Чернівецької. Причому в окремих аграрних виборчих округах його результат сягнув 10–16%.
У перспективі така електоральна волатильність та гіпертрофоване «будь-якого, аби нового» підвищують загрозу маніпулятивних технологій використання протестних настроїв українців ляльководами із Москви, під умовною назвою «Чорна рада-2». І бути певними, що ми самі себе не звоюємо і цього разу, немає жодних підстав.
Першочерговим кроком нової коаліції має стати зміна виборчої системи, аби покласти край мажоритарній складовій та в ідеалі запровадити систему відкритих списків.
Адже мажоритарна складова уже цього разу надзвичайно сильно спотворила результат виборів. Низка висуванців змогла потрапити в парламент, заручившись підтримкою лише 15–25 тис., а в деяких округах звільненого силами АТО Донбасу – взагалі 1,5–7 тис. голосів. Для порівняння: партіям, аби отримати один мандат до парламенту потрібно було здобути 55 тис. голосів. Мажоритарка з надлишком «компенсувала» проросійським силам та колишнім регіоналам нижчу явку в південно-східних регіонах, підвищивши рівень їхнього представництва у парламенті.
Відбувалося це не лише за рахунок використання підкупу виборців, заведення в ДВК та ОВК критичної маси своїх людей чи підтримки адмінресурсу (адже у місцевій владі на Південному Сході залишилися колишні регіонали). Кількість виборчих округів нарізається за чисельністю внесених до списків виборців. Через низьку фактичну явку виборців внесок від ТВО південних та східних регіонів за партійними списками був значно менший, аніж у Центрі та на Заході країни. Проте у випадку мажоритарних округів це правило не спрацювало. Незалежно від кількості учасників голосування в усіх мажоритарних округах обирався один депутат.
Як наслідок – у підконтрольній Україні частині Донбасу 598 тис. виборців (3,7% усіх тих, хто голосував) обрали до парламенту 17 мажоритарників (8,6% із 198 обраних). У той час як майже стільки само – 574,6 тис. учасників голосування (3,6%) – на Тернопільщині у парламенті будуть представлені лише п’ятьма депутатами (2,5%). Тобто один мажоритарник від Тернопільщини репрезентуватиме 115 тис. виборців, а від звільнених на сьогодні районів Донецької і Луганської областей – лише 35 тис. Аналогічна ситуація з іншими регіонами: 14 мажоритарників від Харківщини обирали лише 973,3 тис. виборців, тоді як 12 від Львівщини – 1 млн 371,8 тис. Схожа картина і на Одещині.