Те, наскільки тема законодавчої заборони на проведення абортів є непростою і дискусійною, «Обозреватель» чудово усвідомлює. Тому у запитаннях, поставлених нами народному депутату Андрію Шкілю (авторові відповідного законопроекту) та отцю Андрію Нагірняку (керівникові відділу соціальних питань при УГКЦ), ми свідомо загострювали увагу на можливих контраргументах.
Вони зводились до наступного: в разі заборони абортів будуть уневажнені права жінки, зросте кількість підпільних операцій, і як наслідок – підвищиться смертність серед жінок, які вдаються до подібної процедури. До того ж, кажуть критики подібної ініціативи, помножте названі ризики на важку соціально-економічну ситуацію в країні, і ви отримаєте нашу категоричну незгоду на заборону абортів.
Так це чи не так? Давайте міркувати разом, виходячи з цифр і фактів. Як каже глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук, за 20 років незалежності через аборти Україна втратила 40 мільйонів дітей. Тобто щороку потенційні матері позбавляють життя 2 мільйони немовлят. Можливо, ця цифра істотно перебільшена.
Згідно офіційних даних Міністерства охорони здоров’я, у 2011 році було зроблено 156 тисяч абортів, але зараз, твердять у МОЗ, намітилась тенденція до поступового зменшення таких операцій: нині їх роблять буцімто у шість раз рідше, ніж 10 років назад.
Проте деякі громадські організації (зокрема, «Подаруй життя») наводять інші цифри: за їхніми підрахунками, щороку 200 тисяч українок зважуються на переривання вагітності штучним шляхом, і відсоток таких жінок тільки зростає – так, у 2011-му зафіксовано вже 226 тисяч абортів.
Навіть якщо ближче до істини саме ці цифри, і – множимо 200 тисяч на 20 років – кількість абортованих дітей складає «лише» 4 мільйони (а не 40, як каже Шевчук), то хіба й ці 4 мільйона не привід замислитись? Адже йдеться про населення невеликої країни, яка могла б існувати на світовій мапі.
Ці 4 мільйона ненароджених дітей навіть не перекривають ту «нестачу» у мешканцях України, яка утворилася за останні 12 років – коли з 52 мільйонів число українців скоротилося до 47 (і продовжує скорочуватися й надалі). Тобто для того, аби перетнути 50-мільйонний рубіж і повернути статус кво, необхідно не лише відмовитись від щорічного дітовбивства, а й знайти дієві засоби для поліпшення демографічної ситуації в країні.
До того ж, як каже той таки Святослав Шевчук, «Україна перетворилася у звалище вбитих дітей Європи, адже сюди їдуть позбуватися дітей жінки з країн, де аборти заборонені». Це, на думку глави УГКЦ, тільки поширює «структури гріха». Звісно, до цього можна поставитися з певним скепсисом, а можна й задуматися над тим, для чого нашій державі подібний «кармічний» тягар?
Як зауважує Андрій Шкіль, в жодному регіоні України народжуваність не перевищує смертність. В багатьох областях число померлих переважає над кількістю новонароджених майже втричі. Якщо така динаміка зберігатиметься і надалі, то, на думку нардепа, нашу державу населятимуть переважно іммігранти.
Шкіль – лікар за першим фахом (другою спеціальністю депутата є журналістика) – переконаний і у тому, що «дитина, яку абортують, зазнає таких самих страждань, як і доросла людина, яку тортурами доводять до смерті». Він вважає, що легальне проведення абортів є узаконеним запереченням права на життя – «першого й засадничого з усіх основних й невідчужуваних прав людини».
Співрозмовник «Обозревателя» не розуміє, чому вбивство тримісячної дитини є злочином і переслідується законом, а вбивство тримісячного плоду підпадає під визначення хірургічної операції?
«1 мільйонподружніх пар в Україні неплідні, з них 868 тисяч – через неплідність жінки. Причиною жіночої неплідності у 80 % випадків є аборт. З позиції медичної етики аборт є оскверненням та спотворенням високого покликання лікаря, завдання якого – лікувати і рятувати життя людини, а не нищити його прямим втручанням», – говорить Шкіль.
Відразу додам, що нардеп – в якості автора відповідного законопроекту – залишає певний люфт для тих жінок, які за станом здоров’я не можуть народити дитину (не наражаючи при цьому власне життя на небезпеку), а також для тих, котрі стали жертвами зґвалтування.
Відтак не йдеться про заборону заради заборони, йдеться радше психічну безпеку нації, яка знайшла надто легкий спосіб розв’язання проблем. Святослав Шевчук (а саме греко-католики та римо-католики і виступили ініціаторами законодавчої заборони абортів) кваліфікує подібний спосіб як намагання отримати «максимум задоволення за мінімум відповідальності».
Про те, як уникнути небажаної вагітності, вочевидь, кожна жінка має знати сама (якщо вона вже достатньо доросла для дій, котрі цю саму вагітність і спричиняють). За чинним законодавством, потенційні мами, котрі не досягли 16-річного віку, можуть претендувати на легальне переривання вагітності (вважається, що для їхнього організму пологи не минуть без прикрих наслідків).
Більш зрілі пані та панянки мусять зважати на наслідки своїх вчинків, не перекладаючи заднім числом відповідальність на державу, котра не забезпечує їм належні умови для народження та виховання дітей. (Ці умови і справді залишають бажати кращого, проте ті, хто на них зважають, користуються протизаплідними засобами).
І насамкінець. Існує ряд країн, де аборт прирівняний до вбивства і заборонений без жодних «пом’якшувальних обставин». Щоправда, ці державі у переважній більшості знаходяться в Азії та на африканському континенті (виняток тут становить Ірландія). Зі значними обмеженнями переривання вагітності дозволено в Ізраїлі, Польщі, Великій Британії, Ісландії, Японії.
До таких обмежень належать все ті ж рекомендації медичного характеру, зґвалтування та інші чинники. Проте у Польщі, приміром, на кожні 100 пологів припадає 0,65 аборту. В Україні ж кожна третя вагітність уривається штучним шляхом. То чи не час покласти край подібному лібералізму?