Більш як 7 млн українців у складі різних армій воювали у Другій світовій війні проти нацистської Німеччини та її союзників. Понад 2,5 млн були нагороджені радянськими та західними медалями і орденами, 2 069 з них стали Героями Радянського Союзу (при загальній кількості нагороджених 11 605 осіб).
З кожним Днем Перемоги їх все менше і менше. Наразі з понад двох тисяч українців, нагороджених "Золотою Зіркою", живих залишилося декілька десятків.
З чим зустрічають вони 70-ту річницю Перемоги? Що згадують, про що мріють, що їх хвилює?
Цим цікавилися кореспонденти Укрінформу під час зустрічей з останніми з воїнів Другої світової, удостоєними звання Героя Радянського Союзу.
ВІННИЧЧИНА. НОВИНА ПРО НАГОРОДУ ВРЯТУВАЛА ВІД РОЗСТРІЛУ
На сайтах, присвячених героям війни, Івана Ковальова названо одним із найуспішніших підривників Великої Вітчизняної. У батальйоні мав прізвисько Бурундук - через невисокий зріст, худорлявість і спритність.
Сьогодні Іван Платонович - генерал-майор у відставці. З усіх жителів Вінниччини, нагороджених відзнакою Героя Радянського Союзу, серед живих залишився тільки він. Мешкає у невеличкому селі Тарасівка, що у Жмеринському районі. 21 травня йому виповнюється 94 роки.
- Золотою Зіркою Героя нагородили у червні 1944-го. На той час мені було 22 роки. Власне, новина про нагороду врятувала мені життя, - саме того дня мене мали розстріляти свої за «невиконання наказу», бо «не так» підірвав міст, по якому рухався небезпечний ешелон ворога, - згадує генерал-майор.
Війна для Івана Ковальова розпочалась у 17 років. На фронт потрапив у жовтні 1941-го. У першому ж бою під Вязьмою отримав важку травму і довго одужував. Після цього пройшов навчання на командирських курсах і почав керувати взводом спецроти.
У березні 1943-го Івана Ковальова разом із взводом, яким він керував, десантували літаком у тил ворога на Північно-Західному фронті. За сім місяців боротьби на ворожій території взвод пустив під укіс 16 ешелонів з живою силою і технікою, підірвав і спалив 17 звичайних мостів і один залізничний 56-метровий через річку Кеб.
- До рідної Тарасівки, яку нацисти перетворили на руїни, я повернувся із важкими травмами, двома контузіями і великими планами на відбудову села. Незабаром уже будував у ньому поштове відділення і довгий час його очолював, - розповідає Іван Платонович.
Іван Ковальов нині мешкає у власному будинку в селі, хоча держава виділила йому й квартиру у Вінниці.
- От тільки з «інвалідським» автомобілем халепа, - ще кілька років тому сплив термін його заміни. Цьогоріч допомогти з автомобілем урядовців просила Вінницька обласна організація «Ради ветеранів України». Утім, наразі питання залишається невирішеним, - бідкається Герой.
ЛЬВІВЩИНА. «Я НЕ ХВОРІЮ, Я СТРАЖДАЮ»
Іван Опанасович Каліберда - один із двох Героїв Радянського Союзу, які живуть у Львові. Ветеран мешкає у центральній частині міста в чотирикімнатній квартирі з дружиною, молодшим сином та його сім`єю. Наприкінці травня йому виповниться 95 років. На запитання, чи не хворіє, відповідає заперечливо: «Ні, не хворію, страждаю».
Фронтовику, який воював пліч-о-пліч із росіянами, важко усвідомити, що їхні нащадки знаходяться по різні сторони фронту:
- Тоді все було зрозуміло: був ворог. Нас, майбутніх мостовиків-понтонників, після завершення навчання скерували у саме пекло - під Сталінград, де налагоджували переправи для бійців до лінії фронту, для поранених - у тил. Потім була Курська дуга і «мости» через Сіверський Донець, які гітлерівці протягом 10 діб зі свого високого берега щоранку розстрілювали, а ми щоночі відновлювали», - розповідає ветеран.
Саме Каліберда налагоджував перший десант через Дніпро - південніше Кременчука. Фронтова газета, згадує Іван Опанасович, тоді «похоронила» його. Писала: «Злива вогню обрушувалася на паром, але він йшов по наміченому курсу. І досяг берега. Тільки не довелося ступити на правий берег командирові десанту. Його бойові друзі, вступивши на правобережжя, поховали тіло свого командира на заповітному березі. Героя немає в живих».
А він вижив. І дійшов до Перемоги.
Воював Каліберда у складі семи фронтів. Закінчив війну у польському Ратиборі. Повернувся на рідну Україну. Здобув вищу юридичну освіту. Багато років працював у військовій прокуратурі, реабілітував тих, кого було невинно засуджено у часи сталінського режиму.
- Зараз усі нарікають на економічні негаразди, як живеться вам? - питаю співрозмовника
- Я пережив у своєму селі Великий Бурлук на Харківщині Голодомор. То хіба зараз мене може щось злякати? Є хліб, є молоко, що ще потрібно старій людині? Був би спокій.
БУКОВИНА. ГОСПОДИНЯ Й УКРАЇНСЬКИЙ БОРЩ
Герою Радянського Союзу Петру Олексійовичу Кельбіну цього року сповнилося 90, і 70 із них він живе в Чернівцях. Каже, що дуже любить Україну, вважає її своєю батьківщиною, хоча й народився в Курській області.
Батьки Петра були неписьменними, сім'я багатодітною, інколи й поїсти вдосталь не було, згадує ветеран. Отримавши семилітню освіту, хлопець пішов працювати, а незабаром - війна.
- Найсильніше в житті потрясіння пережив, довідавшись, що батько й брат, призвані до війська, загинули, - розповідає Петро Олексійович. - Тому як тільки сповнилося 18, у 1943-му, я відразу пішов добровольцем на фронт.
Він пройшов від Конотопа до Берліна, був розвідником, форсував Дніпро, брав участь у вуличних боях за Київ. Проте, найбільше в пам'яті залишився не бойовий, а життєвий епізод, до речі, пов'язаний з Україною.
- Наша розвідгрупа зайшла в хатину на краю села, і господиня, колоритна українська жіночка, стала нас пригощати смачним українським борщем, ще й зі сметаною. А як нам їсти, коли у неї повна хата діточок. Їх же теж годувати треба... Гостинна українка розповіла, що німців у селі багато, сказала, як краще обійти село стороною, налила по півчерпачка борщу та наказала їсти», - згадує Петро Олексійович.
Через багато років, каже ветеран, він ще раз побував у тому селі, що в Бородянському районі на Київщині. Порадів, що в родині гостинної жіночки всі залишилися живі, діти виросли і вийшли в люди. І його самого доля теж уберегла.
- Я був двічі поранений, але знову повертався до своїх побратимів у стрій. Пройшов із боями всю Польщу і частину Чехословаччини, звільняв Освєнцім, - каже Кельбін. - А кінець війни застав у Берліні.
Після закінчення війни вступив до військового училища, так опинився в Чернівцях. Тут народилися двоє дітей, онуки і правнуки. Цілих 34 роки Петро Олексійович виховував молодших командирів у складі Прикарпатського військового округу.
Зараз, у свої 90, працює в обласній раді ветеранів. Він людина військова, ні на що не скаржиться.
- Тільки от задля справедливості хотілося б, щоб із пенсій таких людей, як я, а нас уже не так і багато залишилося, не стягували податків, а ліки, як належить, виділяли безкоштовно, - зауважує Петро Олексійович.
ЧЕРНІГІВЩИНА. «ЧОМУ СКАСУВАЛИ «ВЕЛИКУ ВІТЧИЗНЯНУ»?
Останній на Чернігівщині Герой Радянського Союзу 90-річний Микола Ірха тяжко переживає відміну формулювання «Велика Вітчизняна війна» і через це погано спить ночами та частіше викликає «швидку».
У цьому він зізнався кореспондентові Укрінформу в розмові, що відбулася напередодні 70-річного ювілею Перемоги.
- Я не розумію, як можна було з визначення такої війни викинути слова "Велика Вітчизняна"? Адже це була війна від Владивостока до Ужгорода, від Білого до Чорного моря, у якій брало участь усе населення країни, - сказав Микола Степанович.
Зрозуміти ветерана неважко. Адже він, після того, як його - 18-річного юнака - призвали до війська, зі своїм кулеметом "Максим" із безперервними боями пройшов більше двох тисяч кілометрів від Десни до Ельби. Брав участь у визволенні Чернігівщини. З тяжкими боями форсував Дніпро, Західний Буг, Вісла, Одер.
- Доля до мене була прихильною. Адже з 15 односельців, які з мого села - Шаболтасівки Сосницького району на Чернігівщині - вирушили на війну, до Перемоги дійшов лише він я один, - згадує Микола Степанович.
На початку 1945 року командування дивізії представило Миколу Ірху до звання Героя Радянського Союзу. Однак заслуженої нагороди він тоді не отримав. Зараз припускає, що - через суперечку з офіцером СМЕРШу, якого обізвав "тиловою крисою" (СМЕРШ - абревіатура початкових букв гасла "Смерть шпіонам!", якою позначався відділ контррозвідки народного комісаріату оборони СРСР - ред.).
Золота Зірка Героя і орден Леніна знайшли Ірху через 60 років після Перемоги - у 2005-му. Це був унікальний випадок. Стався він завдяки тому, що після розпаду Радянського Союзу довгий час у Москві залишалася Президія З'їзду народних депутатів СРСР, яку очолювала Сажи Умалатова. Її стараннями чернігівському кулеметнику і було нарешті присвоєне заслужене звання Героя Радянського Союзу.
По закінченню Другої світової війни Микола Степанович вступив до військового танкового училища, а в 1948 році одружився з молоденькою учителькою. Кадровим офіцером прослужив 10 років, після звільнення в запас разом із дружиною оселився у Львові. Там закінчив політехнічний інститут і 27 років пропрацював у "Львівенерго". У 1995 році родина переїхала до Чернігова, де й живе понині.
Сьогодні Герой, якому 16 травня виповниться 90 років, мешкає у невеличкій двокімнатній "хрущівці". Поруч із ним - на рік молодша дружина Марія Іванівна, з якою Микола Степанович прожив 67 років.
ОДЕЩИНА. ЩОБ ПОТРАПИТИ НА ФРОНТ, «ПРИПИСАВ» ДВА РОКИ
З-поміж десятків героїв минулої війни, чиї імена увічнені на відновленій стелі Героїв на Театральній площі Одеси, тільки легендарний пілот штурмовика ІЛ-2 Григорій Жученко зможе прибути для участі в урочистих заходах, присвячених 70-річчю Перемоги.
93-річний Почесний громадянин Одеси - наразі єдиний в області з живих фронтовиків, удостоєних в роки війни вищої нагороди за військову доблесть.
- На фронт я потрапив відразу після закінчення військово-авіаційного училища, курсантом якого став уже в 16 років. Оскільки в той час вступити в училище можна було лише з 18 років, довелося мені, хлопцю з українського села Родіонівка, благати голову сільради «приписати» два роки, - згадав у розмові з журналістами генерал-майор у відставці Жученко.
Лейтенант Жученко брав участь у повітряних боях над Дніпром, потім - на підступах до Одеси й Роздільної. А після звільнення від гітлерівських окупантів України дивізію перевели на Білоруський фронт. У Прибалтику лейтенант ВПС Жученко вирушав уже в якості повітряного аса, за плечима якого було 100 результативних бойових вильотів.
В одній із повітряних сутичок зустрівся і зі знаменитим льотчиком-винищувачем Олександром Покришкіним: "Одного разу він мене прикривав на своїй «Аерокобрі», хоча дізнався я про це вже після бою..."
Після тяжких боїв у лютому 1945-го 21-річного лейтенанта Жученка було удостоєно за проявлені "мужність і героїзм" звання Героя Радянського Союзу. А по завершенні війни направили на освоєння нових крилатих машин - фронтового бомбардувальника ІЛ-28, реактивних МІГ-15 біс, Уті-МІГ-15. Після звільнення з лав ВПС генерал-майор запасу Жученко став диспетчером аеропорту, згодом - керівником польотів Одеського об'єднаного авіаційного загону Цивільного повітряного флоту.
СУМЩИНА. «ЗОЛОТА ЗІРКА» ЗА ФОРСУВАННЯ ДНІПРА
Сьогодні на Сумщині єдиним живим Героєм Радянського Союзу залишається 96-річний мешканець обласного центру Василь Батєха.
Свою «Золоту Зірку» уродженець Глухівського району здобув за форсування Дніпра та пекельний бій, під час якого знищив 27 фашистів.
- У серпні 43-го, після Курської битви, частини 92-ї гвардійської стрілецької дивізії, переслідуючи противника, просувалися на Захід. Щоб не дати можливості ворогові закріпитися на заздалегідь підготовлених рубежах, командування створило спеціальні загони, які йшли попереду основних частин, нав'язуючи бій і не даючи фашистам оговтатися. Один із таких загонів, який очолив я, наприкінці вересня вийшов до Дніпра південніше Кременчука, навпроти сіл Деріївка і Куцеволівка, - згадує ветеран.
Під прикриттям туману бійці форсували Дніпро й атакували ворога. Саме за зразкове виконання завдань командування під час форсування Дніпра командиру роти протитанкових рушниць 282-го гвардійського стрілецького полку 92-ї стрілецької дивізії лейтенанту Василю Батесі присвоїли високе звання.
Доки дозволяло здоров'я (а під час війни Василь Панасович був п'ять разів поранений) Герой, який після перемоги залишився в армії і дослужився до генеральського звання, брав активну участь у громадському житті Сумщини.
70 річницю Перемоги Василь Батєха зустрічає вдома у колі сім’ї – з сином, донькою, трьома онуками, і ще стількома ж правнуками.