Замість того, щоб навчаться, будувати сім`ї, працювати - молоді хлопці та дівчата ідуть на війну боронити кордони нашої держави та зберегти її цілісність. Євгену Войцехівському, із Сміли, не вдалося вдосталь насолодитися життям , він загинув від кулі ворога. Не здійснилася його мрія зайти в Чорне море звільненого Криму. Сотні жителів Черкаської області прийшли попрощатися зі своїм героєм. Приїхали і його побратими зі Сходу, які розповіли мені про реалії сучасного фронту. Кому потрібна ця війна? Скільки вже загублено життів? Скільки виплакано материнських сліз? Юнаки, які тільки-но прийшли до армії, змушені захищати кордони Батьківщини не на навчальних операція, а на справжній війні.
«О Україно! Знявся вітровій.
Вся в яблунях, пливе твоя долина.
Своїм теплом окопчик грієш мій,
Живу твоїм диханням, Україно!»
Це уривок із вірша Мустая Каріма - «Вірш про Україні», який написано в 1941 році. Він дуже точно описує настрій наших захисників, з якими мені пощастило поспілкуватися. Солдати розповідають, що люди вже розуміють всю серйозність ситуації.
- Більшість людей відносяться до нас з повагою,гордістю та розумінням. Адже вони бачать,що терористи вбивають мирне населення, тримають у заручниках людей,займаються мародерством... Більшість, все ж таки,хочуть жити у вільній,незалежній Україні. У людей почала змінюватися думка до всього, що зараз відбувається.», - зазначають військові.
Солдатів дуже засмучує той факт, що жителі Сходу, які змушені прийняти статус біженців - погано проінформовані.
- У людей є страх їхати на Західну Україну, вони бояться «войовничих бандерівців». Українські люди, що на Західній, що у Центральній Україні , готові прийняти біженців і допомагати їм. Окрім цього ,біженцям страшно їхати до Росії, так як не знають, що на тих там чекає. Людей загнали в глухий кут, як безпорадних кошенят , - говорить Олександр( 23 роки, уродженець міста Києва, доброволець «Правого сектору», підрозділ «Вовки»).
Ще до початку війни хлопці навіть не знали про існування одне одного, у кожного із них були свої цілі, мрії,життя…Зараз у них одне спільне завдання,одна спільна мрія. І я запитала їх: « Що є найголовніше для того аби здолати ворога і здійснити свою мрію, та мрію мільйонів українців?.» Хлопці відповіли:
- Головне пам’ятати те, що вся робота виконується у команді. Завдання успішно буде здійснено, якщо вся група буде проінформована і кожен чітко знатиме своєю роботу . Якщо хтось піде попереду, або навпаки відстане, не думаючи про інших, то це може призвести до фатальних наслідків. Достатньо одного не обдуманого кроку солдата, щоб бойове завдання не було виконано або були втрати серед військовослужбовців. Тільки злагоджена робота усієї команди допоможе перемогти ворога»
Але безпека військовослужбовців залежить не лише від них самих. Надзвичайно важлива якість їхніх «обладунків». Хлопці із сумом в голосі говорять ,що в їхньому підрозділі на чотири солдата лише один бронежилет. Євгеній(21 рік, родом із міста Суми, доброволець «Правого сектору» підрозділ «Вовки») розповідає :
- Бронежилети приходять поганої якості. Їх нам представляють як 4+, вони повинні витримувати кулю снайперської гвинтівки, калібром 7.62, але ці бронежилети можна пробити ножем». Саме через це ,нещодавно, в бої під селом Карлівка, що на Донеччині , молодий солдат (21 рік), отримав чотири осколкових поранення: на плечі, спині, кисті руки та нозі. Але вояки здаватися не збираються, мовляв: - «Якщо почали, то до кінця. Назад дороги вже немає».
Безперечно, з-поміж усього негативу,юнаки бачать, для себе особисто, і хороші моменти.
- Ми відкрили для себе багато чого нового. Наприклад,бойове мистецтво. Тут потрібно вивчати кожну деталь, прораховувати думки противника наперед. Це щось схоже на шахову гру. Ми знайшли багато друзів, однодумців і просто хороших людей, у яких добра душа, а головне вони люблять Україну. Багато людей хочуть допомогти нам – це волонтери. Вони доправляють до нас продукти харчування, речі першої необхідності, медикаменти… Їх допомога надзвичайно важлива для військовослужбовців. А головне, завдяки їм, ми відчуваємо любов та підтримку всієї України - це для нас надзвичайно важливо! - сказали вояки.
Я спілкувалася із п`ятьма солдатами - вони несуть службу поблизу селища Карлівка, що на Донеччині. Розповідаючи історії, що траплялися на фронті, хлопці стримували сльози, адже біль за Батьківщину переповняє їхні серця. Після розмови із юнаками, розумієш, що доля нашої держави у надійних руках! Безстрашні воїни охороняють наш сон, ризикуючи життям. Дивлячись на них, гордість переповнює душу. Українська земля виховала великий народ. Василь Симоненко дуже влучно сказав: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».
Слава Україні!
Вікторія Фесун