В останній тиждень перед Великоднем український народ починав ретельну підготовку до свята. З середи починали прибирати в будинку і у дворі. Обов’язково намагалися придбати щось нове, щоб весь наступний рік був успішним, щоб у сім’ї постійно був прибуток.
У ніч перед Великоднем парубки розводили вогонь і стежили, щоб він горів усю ніч, світив янголам-хранителям, які зараз над землею низько літають і за порядком наглядають. Вогонь палили не тільки надворі — у кожному домі родина запалювала символічну свічку й підтримувала вогонь до самого ранку. Напевне, з того і пішло паління шин в наш час.
У деяких регіонах України в ніч перед святом не можна спати, це правило стосується навіть дітей і літніх людей. Вважається, що коли людина засне, у її сон може проникнути нечиста сила . У крайньому разі дозволяється куняти, але не в ліжку — ліжко навіть розстеляти не можна! Обов’язково треба попросити цієї ночі прощення в померлих родичів, пригадати їх добрим словом.
За народними уявленнями, ніч перед Великоднем магічна — можна за слушної нагоди знайти скарб. Здебільшого скарби народна уява чомусь «розташовує» поблизу кладовищ. Кажуть, якщо на кладовищі побачиш вогонь, начебто під цим вогнем треба скарб шукати.
Але легко нажиті гроші, тим більше знайдені перед Великоднем на кладовищі, до добра не доводять: легко прийшло — легко пішло. Здебільшого скарби ці — прокляті на багато сотень років наперед.
Священики цього дня одягають світлий церковний одяг замість повсякденного темного. До початку утрені священики, відповідно до стародавніх традицій, обкурюють церкву фіміамом. Це на знак ушанування благодаті, що люди отримали через Христове Воскресіння.
За давніх часів слід було ставити в храмах і церквах спеціальний посуд із палаючим вугіллям для обкурювання приміщення. Під час великоднього богослужіння в церкві запалюють усі світильники.
На Великдень до церкви збирається така сила людей, що не всі й у церкву можуть увійти. Ті, хто спізнився й тому не вмістився в приміщенні, стоять на вулиці перед церквою та слухають святкову службу.
Потаємні бажання, загадані під час великоднього богослужіння, мають магічну силу, як і майже все, що пов’язане із цим чудовим святом. У відповідь на священикове «Христос воскресе!» треба не відповідати «Воістину воскресе!», а загадати заповітне бажання — і воно обов’язково здійсниться.
Було в наших предків й досить моторошне вірування: вважається, що на Великдень можна похристосуватися навіть із померлими родичами. Для цього слід піти на могилу до них під час богослужіння в церкві та сказати традиційне «Христос воскресе!» — і у відповідь, кажуть, можна почути прямо з могили «Воістину воскресе!».
Освячення великодніх кошиків біля церкви в с. Березина, фото з архіву 2010 р.
Після служби всі виходять і стають навколо церкви, а священник із процесією йде і освячує виликодні кошики.
Освячення продуктів Великоднього кошика має глибокий духовно-релігійний зміст та є складовою літургійного дійства. У кошику кожен продукт щось символізує та означає, вказує на глибокий зв’язок між матеріальною і духовною реальністю, взаємовідносини творіння із Творцем. Великдень – свято родинне, з обов’язковим сімейним святковим обідом, щедрим на скоромні, посвячені у церкві смачні наїдки.
Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок. Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами.
Складовими святкового Великоднього кошика мають бути: паска, яйця (писанки, крашанки, крапанки), шинка, ковбаса, сир, масло, хрін та сіль. Кошик прикрашають зеленню (букшпаном або міртою) – символом безсмертя і вічного життя.
Зверху його накривають гарним вишитим рушником із написом «Христос Воскрес!». Рушничок – багатство ниток, сплетених любов’ю і розумом, символ життя і вічності. Також ставлять свічку – її встромляють у паску, або ж просто ставлять у кошичок та запалюють під час освячення. Свічка – світло, яке виносять назовні між людей так, як жертва Ісуса на хресті спричинила відновлення внутрішнього світу людини. Просвічені Воскреслим Христом, ми зможемо йти у світ і не блудити, бути життєрадісними і ставати світлом для інших.
Всі ці пожитки освячуються для того, щоб люди на свято одержали радість і духовну, і від земних дарів.
Вітати одне одного — христосуватися — люди починають одразу після великоднього богослужіння. Звичай велить цілуватися, обмінюючись крашанками. Приклад подають священики, які правлять службу (зазвичай великодню службу править не один, а кілька священиків).
Одразу після служби в церкві добрий господар не поспішає за святковий стіл, а спочатку обходить своє господарство, пересвідчується, що все в порядку, посипає свяченою сіллю, відганяючи в такий спосіб нечисту силу, вітається з худобою. Звичай велить пригостити худобу та бджіл святою їжею — кожному дати по маленькому шматочку свяченої паски.
І тільки після всіх цих дій господар заходить до хати, де в цей момент дбайлива господиня подає на стіл святковий обід. Перед тим як сісти до столу й узятися до смачного обіду, уся родина урочисто вмивається в мисці з водою, у яку покладено три крашанки червоного кольору. Народна традиція велить першою вмитися дівчині на порі, потім — синам, потім — матері, а наостанку вмивається сам господар.
За свяченою паскою за старих часів намагалися передбачити, як вестиметься господарство. Наприклад, якщо випадково на пасці буде знайдено білу шерстинку, значить, біла худоба буде плідна та здорова, а якщо шерстинка якогось іншого кольору, то саме такого кольору й треба заводити в господарстві худобу.
Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави та великодні гаївки. Молодь збиралася біля церкви. Дітвора бавилася в “жмурки”, “гойданку”, “млинець”, “лавку”. Особливо полюбляли гратися в “цоканє” (биття яєць). Той, кому вдалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубоцькі ігри (“піп”, “чорт”, “харлай”, “бити лупака”, “довгої лози”, “шила бити”, “кашу варити” та ін.) показували змагання у спритності, швидкості і силі. Кожна місцевість має свої традиційні слова гаївок, веселих забав.
Обряд розговін, що припадає на Великдень, — дуже важливий етап святкування. Уся родина спочатку молиться Богові, щоб і наступного року мати щастя святкувати Великдень. Потім усі члени родини сідають до святкового столу. Господиня ховає шматок першої паски й пригощає корову — щоб добре телилася. А потім уже сім’я береться до обіду.
Уживати алкогольні напої протягом цього періоду вкрай небажано. Старі люди говорять, що п’яницю Бог покарає — і буде людина ходити весь наступний рік наче вві сні або во хмелю.
Після великоднього обіду люди йдуть на цвинтар — привітати померлих родичів зі Світлим Воскресінням Господнім, залишають на могилах родичів і друзів паски та крашанки, щоб діти забирали та поминали.
Прийнято в цей день поминати померлих родичів або тих, про кого невідомо зараз нічого. Якщо родина все ще очікує зниклих членів, то слід заховати в сухому теплому місці шматок великодньої паски й три крашанки. Усе це треба прикрити висохлою материнкою, яка є символом вічної надії.
На другий день Великодніх свят (понеділок) священик із церковним братством йде на цвинтар і відправляє молитви над гробами померлих і кропить свяченою водою зі словами переможної слави: “Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”.
Є дуже цікавий великодній звичай — гойдалка. Походить він ще з дохристиянських часів іє однією з найулюбленіших народних розваг. За часів християнства, як і більшість язичницьких свят, гойдалка пристосувалася до православних переказів. Тепер вважається, що кожен — і найстарший, і наймолодший — має обов’язково погойдатися на Великдень на згадку про те, що зрадник Іуда повісився.
У великодній понеділок люди ходять одне до одного в гості, обмінюються крашанками та пасками, цілуються-христосуються. У першу чергу слід відвідати близьких людей — родичів, друзів, священика та інших.
Урочистий обов’язок віднести святкові пироги покладається на дітей. Ті, хто отримує подарунки, заохочують маленьких візитерів солодощами та дрібними грішми, причому солодощами має пригощати жінка, а грішми обдаровувати — господар дому.
У деяких регіонах України зберігається звичай обливатися водою у великодній понеділок, він так і називається — обливальний понеділок. Здебільшого дістається дівчатам, оскільки хлопці в цей день не тільки дотримуються народних традицій обливання водою, а й користуються нагодою в такий спосіб позалицятися. Корені цієї «обливальної традиції» — у вірі в очисну силу води.
Не тільки українці завзято очищують себе та свою оселю за допомогою води. Ще давні римляни були переконані, що обливатися текучою водою корисно для здоров’я. Німці вважають, що треба у великодню неділю мовчки зачерпнути води з джерела, причому зачерпувати слід за течією й бажано о дванадцятій годині ночі. Ця вода, на думку німців, має цілющі властивості, дарує здоров’я.
У чехів, наприклад, також є традиція обмивати руки й ноги на Великдень. Серби також вірять у цілющу силу води: вони обливають свої доми, виганяючи в такий спосіб нечисту силу. Боснійці мають звичай купатися у джерельній воді — це приносить здоров’я та удачу. Поляки, як і українці, також обливають дівчат водою.
Третій день Великодня — день проводжання свята. Молодіжні громади збиралися на танці, ігри й розваги. Від цього дня починається так звана «вулиця» (своєрідні молодіжні вечорниці на вулиці, просто неба). Триває «вулиця» аж до 14 вересня. «Вулиця» передбачає веселе проводження часу: музику, співи, танці тощо. Завдяки цьому звичаю зберігалися народні традиції, позитивні дружні стосунки. Зараз цієї традиції вже майже не дотримуються, молодь обирає дещо інші розваги. Але чи не є сучасні дискотеки оновленим варіантом «вулиці»?