Майже рік тому — 21 серпня 2011 року — на V Всесвітньому форумі українців головою Української всесвітньої координаційної ради було обрано Михайла Ратушного. За цей час новообраному голові та його команді вдалося у взаємодії з окремими нардепами внести законодавчі зміни щодо статусу закордонного українця (наразі відповідні посвідчення отримали вже 7 тис. бажаючих). Нещодавно уряд затвердив програму п’ятирічної підтримки закордонного українства, виділено більше 100 млн. грн. на ці потреби. Пан Михайло, на відміну від попередників, досить активно їздить за кордон. Одним з останніх відряджень було охоплено три країни Кавказу — Азербайджан, Грузію, Вірменію (при цьому, до першої з цих країн не доїжджала жодна делегація УВКР за роки незалежності). На зустрічах із діаспорою пан Ратушний не втомлюється повторювати, що національна ідентичність тримається на трьох стовпах — мова, школа, церква. Утім у самій Україні перший стовп днями було розхитано. Державу також мало хвилює участь заробітчан, які не змінили громадянства, у політичному житті країни. А тих українців, які взагалі народилися на чужині, влада не поспішає стимулювати до повернення на батьківську землю. Про все це голова УВКР розповів в ексклюзивному інтерв’ю «УМ».
— Михайле Ярославовичу, незважаючи на громадський протест, Президент таки підписав скандальний «мовний» закон. Що він несе Україні?
— Фактично тим самим здійснюється політика деукраїнізації. З подачі певних шовіністичних проросійських депутатів у парламенті розпочалися процеси зачистки і витіснення української мови з України. На мою думку, тут присутній цілий комплекс небезпечних складників. По–перше, сьогодні у владі дуже серйозно присутній, а місцями навіть домінує чорносотенний шовіністичний антиукраїнський елемент, керований з Кремля. Головна лінія — витіснити все українське. По–друге, влада застосувала маніпулятивний елемент з огляду на соціально–економічну ситуацію, відволікаючи увагу простих людей від їхніх щоденних проблем цим мовним питанням.
Як голова УВКР нагадаю, що закордонні українці місяць тому також висловили свою позицію щодо «мовного» закону: провели пікетування більш ніж 25 дипломатичних установ по всьому світу. Серед представників інтелігенції до Криму днями літав і член президії УВКР, голова «Просвіти» Павло Мовчан, який довів Януковичу нашу чітку позицію: глава держави має накласти вето на цей дикий закон. Але позиція громадськості не була врахована. І тепер закордонні українці завжди можуть нас спитати: як нам в умовах асиміляції вдається зберегти мову, відстояти право на навчання дітей українською, а в самій Україні українці на це, виходить, не здатні? Саме тому, перефразовуючи відоме передвиборче гасло, вважаю, що настав час повертати Україну українцям.
— Що саме маєте на увазі?
— Україну треба повертати українцям як громадянам і як корінній нації цієї держави. Бо українців зводять в Україні ледь не до статусу етнічної упослідженої меншини. І це при тому, що справжні етнічні меншини почувають себе в Україні доволі комфортно, їхні представники представлені на різних рівнях влади. А дехто, наприклад росіяни, не хоче бути етнічною меншиною, а тiльки панівною. Я не маю нічого проти цієї етнічної групи, але коли їх використовують керовані з Москви шовіністи, то українців фактично позбавляють можливості виховувати дітей в українських садочках і школах, дивитися мультфільми чи слухати музику українською. І я думаю, що суспільство має дати відповідь на подібне продовження дрімучого валуєвського чорносотенства. Навіть в часи окупації мову корінної нації так не нищили. Нині ж мову витісняють з країни, з влади, зі школи тощо. Впевнений, що люди довго миритися з цим не будуть. І якщо цю проблему не буде вирішено після парламентських виборів, думаю, потужних акцій громадянської непокори не уникнути.
— В Україні стартувала виборча кампанія до Верховної Ради. УВКР пропонувала партіям внести до своїх програм розділ щодо захисту інтересів українських заробітчан. Ви також пропонували включити до прохідних частин списків керівників українських громад за кордоном — iз Португалії, Італії та Придністров’я, які є українськими громадянами. Хто відгукнувся?
— Зауважу, ми звернулися лише до партій, які не входять у парламентську більшість і не голосували за той недосконалий виборчий закон. Повноцінну відповідь отримали лише від правої опозиції («Наша Україна», УНП, КУН), які повідомили, що включили до своєї Декларації положення про захист інтересів закордонного українства. Через ЗМІ, а потім і телефоном дізналися, що це нібито зробить і «Удар» Кличка. «Свобода» ж відповіла, що, мовляв, ці норми у нашій програмі і так є, ваших порад нам не треба. Так звана об’єднана опозиція узагалі промовчала.
— Оскільки представників закордонних українців у ВР не буде, можливо, вам варто висунути власну кандидатуру? Тим більше що ви були депутатом трьох скликань.
— Європейські громади українців рекомендували висувати представників УВКР до парламенту. Ми не претендували на місце у списку, бо розуміли, що там бракує місць, а готові були йти по мажоритарному округу. Але мали б погоджувати кандидатуру з іншими партіями, які я згадував вище, щоб не було взаємопоборювання. Особисто для мене вибори і статус депутата не є самоціллю. Я там уже був. Але маю констатувати, що погодження наших кандидатур так і не сталося. Проігнорували не лише моє прізвище, а й голови комісії з питань трудової міграції при УГКЦ Григорія Селещука, голови Спілки українців Придністров’я Леоніда Ткачука, який має українське громадянство, та інших. Нині ж ми бачимо, яких кандидатів окремі опозиційні сили виставляють на округах. Не хочу нікого критикувати, але думаю, що якби вони авторитетних людей з УВКР чи з трудової еміграції таки погодили б на той чи інший округ, то нічого б не втратили. У кращому випадку нам казали: вступайте в партію. Але лідери громад не можуть бути партійними, бо у людей в їхніх товариствах, спілках тощо різні політичні симпатії.
— Ви часто відвідуєте українські громади за кордоном. А чи вони не бажають повернутися в Україну?
— Дехто повертається самостійно, декому потрібно допомогти. Багато держав зараз реалізовує потужні програми повернення співвітчизників — Казахстан, Росія, Азербайджан. Така програма є і в Україні з часів проголошення незалежності, але на неї не виділено жодної гривні, не розроблено механізм її реалізації тощо. Вона є лише декларацією. Але в діаспорі багато думають про повернення. Саме тому ми наполягаємо на тому, що в Україні за прикладом багатьох країн потрібно створити державну агенцію з роботи із закордонним українством. Я щойно повернувся з Кавказу, де мені сподобалася позиція Ільхама Алієва, який заявив на форумі співвітчизників, що він є не лише президентом Азербайджану, а всіх азербайджанців у світі. І держава кожному допоможе і захистить, бо закордонний азербайджанець є для держави її послом в окремій країні світу. Україна має одну з найбільших діаспор у світі, але ніколи наша влада так не розмовляла із діаспорою. І саме тому мені цікаво: чому б програму повернення українців не наповнити практичним змістом? Чому б не надавати бажаючим повернутися кредити на житло під низькі відсотки, як це роблять у Казахстані? А ще допомагати знайти роботу тощо. Бачу тут велику перспективу.
— Але ж і в Україні не всі громадяни мають робоче місце та житло. Чи не викличе це конфлікт між українцями, які приїдуть, та тими, які нікуди не виїжджали?
— По–перше, є внутрішня українська міграція. Багато людей їдуть у мегаполіси, а села лишаються депресивними. Отже, співвітчизникам можна пропонувати невеликі містечка чи села. Бо зрозуміло, що їх не поселять у Києві, Львові чи Харкові. І так можна вирішити нашу внутрішню проблему — люди зможуть повернутися до землі, змінити економічну ситуацію в маленьких містечках. Адже закордонним росіянам не в Москві і Петербурзі пропонують оселятися, а в Сибіру чи на Далекому Сході.
По–друге, демографічна ситуація в Україні залишає бажати кращого. Тоді як до нас мігрує велика кількість людей з Азії чи Африки, варто створити умови перш за все для співвітчизників. Вони ж не сиротами повертатимуться, а з досвідом, зв’язками, певними ресурсами. Вони посилять Україну. Щодо конфліктів, то буває, що сусіди сваряться, але думаю, що великих непорозумінь не буде. Бо я дотримуюся тієї точки зору, що нація і народ є поняттям більшим, ніж громадянство. Потрібна лише взаємність. Сказати, що ви наші, ми це знаємо. Ми одне ціле. І це буде тільки на краще, на користь загальнонаціональним інтересам.
— УВКР пропонувала законодавчі зміни щодо кращого забезпечення виборчих прав заробітчан, утім влада вас не почула. Чому вона вперто не бажає залучити цей електорат у політичні процеси?
— За роки незалежності були кращі часи, були гірші, але повноцінного підходу влади до цієї категорії громадян не було. Дійсно, деякі положення закону про вибори не відповідають Конституції, і в цьому винен не тільки парламент, який цей закон ухвалив, проігнорувавши наші пропозиції, а й Конституційний Суд, який позбавив громадян України, котрі проживають за кордоном, права голосувати за кандидатів, що балотуються в мажоритарних округах. Про це нині відверто говорять голова ЦВК та окремі її члени, раніше на цьому наголошувала УВКР. Але нас не почули. Фактично цих людей позбавили конституційного права обирати і бути обраним. За кордоном близько півмільйона наших громадян занесені до реєстру виборців, неофіційно ж українських заробітчан iз правом голосу майже два мільйони. З огляду на такі цифри можна було зробити три повноцінні закордонні мажоритарні округи. Так, у Придністров’ї, за різними даними, мешкає від 90 до 120 тисяч громадян України. І тут вимальовувався Придністровський округ. Близько 200 тисяч наших трудових мігрантів працює в Євросоюзі — вимальовується Європейський мажоритарний округ. І так далі.
Ми також наголошували, що наші громадяни не можуть повноцінно голосувати за кордоном, бо дільниці відкриті лише при посольствах і консульствах, де можуть прийняти не більше 3 тис. виборців. А згадаймо, як у 2004 році 10 тис. українців винесли ворота українського посольства у Мадриді, бо хотіли проголосувати. Або приклад українців Придністров’я: роками їм пропонують їхати з невизнаного регіону до Кишинева, а це чимала відстань, плюс витрати. І таких прикладів безліч.
Це питання роками не вирішується свідомо. Бо цей електорат самодостатній, із громадянською позицією, власною гідністю і який бачить, як працюють демократичні процедури на Заході. Таких людей не купиш пайком (бо, згідно з даними НБУ, вони є головним інвестором України — щороку мільярди пересилають родичам), не залякаєш, не задурманиш iз телебачення. Тож я вважаю, що ті, хто нині з претензією називає себе політичною елітою України, бояться цього електорату і не хочуть його участі у виборах, бо на них маніпуляції не діють.
Але позитив полягає у тому, що ми голосно заявили про цю проблему і уникнути її в майбутньому вже буде неможливо. Я впевнений, що вже до наступних виборів її обов’язково буде вирішено! Тим більше що кілька тижнів тому українські громади з Італії та Португалії подали скаргу до Європейського суду з прав людини, в якій оскаржують рішення Конституційного Суду щодо закордонних мажоритарних округів. Прецедент уже є. Бо не може бути подвійних стандартів, коли мільйонам відмовляють бути обраними, мовляв, ви в Україні живете не постійно. Тоді як прекрасний футболіст Андрій Шевченко, який, по суті, також є трудовим мігрантом, висувається за списком однієї з партій. Або син відомого можновладця, який роками живе у Відні, йде по мажоритарному округу.