Як не створювали нічні програми новорічного настрою раніше, так не створили й цього разу; як не занурювали в дивовижну казку раніше, так не занурили й тепер. У чому ж тоді прогрес? Та хоча б у тому, що телеканали перестали вдавати, що прагнуть подарувати глядачам той новорічний настрій. Припинили показувати імітації творчої фантазії й майже прямим текстом дали зрозуміти: тієї творчої фантазії немає й не передбачено, Новий рік — то суто робочий момент.
Принаймні, зникло з екранів невпинне показування ялинок, дідів морозів зі снігуроньками, а також зірок та інших віпів за столами з напоями й наїдками. Канали нарешті зрозуміли елементарну, взагалі-то, річ: хоч скільки показуй, як ті зірки їдять та п’ють і при цьому несуть якусь ахінею, а глядачам від того святковіше не стане: їм хочеться, щоб ті зірки співали. Які зірки і що співали? От у тому й була проблема.
«Інтер». Канал показав шоу із креативною назвою «Головна ялинка країни». На «Інтері», втім, завжди все «головне». Й оскільки канал є великим прихильником усього радянського, дуже хотілося б порадити його керівництву переглянути відомий радянський мультфільм «Самый большой друг» — він саме про це.
Навіть ультраконсервативний «Інтер» відмовився від звичної для себе кількості показово новорічного антуражу: цього разу всіляких ялинок, келихів і подібного було помітно менше, ніж зазвичай. Що ж до змісту, то він залишився таким самим, як і завжди. Нескінченні переспіви старих і дуже старих пісень — звісно ж, ці переспіви дуже поступалися оригіналам і викликали з пам'яті слівце «секондхенд». Артисти, що давно вже стали завсідниками російських телеконцертів, а в Україні з’являються хіба що на «Інтері». Ведучі цього разу читали свої діалоги у віршованій формі. Навіть коли вони розмовляють «у прозі», це завжди залишає враження якогось шкільного «утренника», коли не сумніваєшся: всі ці «душевні» тексти визубрено за папірцем. Навіть не зрозуміти, як їм вдається щоразу залишати таке враження. Тепер же, з віршиками, враження п’ятого класу середньої школи було повним.
А ще деякі мізансцени викликали сильне відчуття дежавю: вони вже були в новорічних інтерівських новорічних програмах минулих років, тепер їх було не надто акуратно «вклеєно» знову.
Не обійшлося без пропаганди. Під час одного з монологів ведучі розповіли, як мужній житель славетного Запоріжжя приніс кінопроектор, спрямував його на стіну будинку й там на стіні показував усім охочим заборонену «Іронію долі» — створив, одне слово, людям «справжнє свято», дав їм змогу зустріти Новий рік «по-справжньому». От яка клята в нас нині «хунта», але народ бореться! А без «Іронії долі», виходить, і Новий рік не Новий рік? І свято треба зустрічати «как положено», регламентовано, строєм, щороку переглядаючи один і той самий фільм? В СРСР, до речі, цей фільм щоразу на Новий рік не показували — та й узагалі показували дуже рідко, не мейнстримовим він був. Це вже в сучасній Росії народилася пропагандистська традиція показувати його щороку й пускати ностальгічну сльозу за втраченим СРСРом.
Інший фрагмент: Андрій Доманський розповідав про гурт «АББА» — мовляв, його радянське телебачення дуже полюбляло, й через те він став у Союзі таким популярним. Знову ж, тут усе було перевернуте з ніг на голову: радянське телебачення показувало його двічі-тричі на рік, не частіше, радянські газети друкували розгромні статті про «дешевку» у виконанні «АББА», а популярність четвірки була справді шаленою — тільки всупереч радянським ЗМІ, а не завдяки їм. А 1982 року гурт «АББА» взагалі було заборонено демонструвати на радянському телебаченні. Але в тому, як це було подано «Інтером», читалося: ви ностальгуєте за своєю молодістю, вам подобається «АББА»? Тож ностальгуйте за СРСР! «АББА» як символ СРСР.
Ще один момент: ведучі розповідали, як іноземці не сприймають і не розуміють «нашого» (тобто традиційно-радянського) новорічного меню. Ну, по-перше, холодець, олів'є та шуба — це за радянських часів були зовсім не якісь обов'язкові для новорічного столу страви, хоч і справді популярні. І Новий рік часто обходився без них. По-друге, тут ми бачимо типову бінаризацію світу: є «наш» пострадянський світ, і є «вони», які «наших» цінностей не розуміють. Насправді в кожній національній кухні є те, що комусь не подобається, скільки людей — стільки й смаків, усе індивідуально, а зовсім не строєм.
І, до речі, в СРСР — принаймні, брежнєвських і постбрежнєвських часів — у Новий рік на пропаганду було накладено негласне табу: це був єдиний день, коли глядачам давали відпочити від пропаганди. «Інтер» порушує радянську традицію, і як же йому не соромно :)
Після «Головної ялинки» були старий мюзикл «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та випуск інтерівського новорічного «вогнику» одного з минулих років.
У Святвечір «Інтер» показав богослужіння однієї й лише однієї церкви (підказати, якої саме?), а різдвяного дня — також богослужіння, «Слово предстоятеля» (уточнювати, якого саме?) й минулорічний документальний фільм «Від Різдва до Хрещення» — теж не без пропагандистського маніпулювання. На десерт — «Різдвяні зустрічі Алли Пугачової», хай не такі вже свіжі, але імпортовані із самого «русскаго міра», от як! Принаймні, світський вимір був присутній.
Цвяхом опівнічної новорічної програми «Плюсів» стала підміна новорічного привітання Президента привітанням головного кварталівця Володимира Зеленського. (В дужках зазначимо, що газета «Телепрограмма» № 52 за 2018 рік обіцяла новорічної опівночі на багатьох каналах «привітання Президента», а на «Плюсах» — «привітання Порошенка».) Його кульмінацією стали слова Зеленського, що він балотуватиметься у президенти. Чи не найбільше запам’яталася цитата: «И сейчас, за несколько минут до Нового года, я кое-что пообещаю. И сразу выполню. Дорогие украинцы, я обещаю вам пойти в Президенты Украины. И сразу выполняю. Я иду в Президенты Украины».
Отже, мов у тому анекдоті, «Плюси» тішили глядачів «Кварталом» не лише до та після Нового року, але й у самий Новий рік. Втім, «Квартал» в ефірі новорічної ночі — це непохитна традиція каналу, якої він і дотримався. Прогрес же полягав у тому, що по завершенні «Кварталу» глядачі нарешті могли побачити не ті самі обличчя, тільки в іншому антуражі, як бувало щороку. Концерт Дзідзя, а під ранок Монатіка урізноманітнив плюсівське новорічне меню. Програма для фанів у новорічні години, а після неї концерти для всіх — це була би цілком нормальна практика, яку можна було б лише вітати, якби не одне прикре відкриття.
Під час одного з перемикань на цей канал мені пощастило натрапити на епізод, який вочевидь продемонстрував те, що раніше було радше відчуттям: «Квартал» маніпулює, та ще й як маніпулює! Даний епізод був пародією на гру «Що? Де? Коли?», за ігровим столом були акторка в ролі Юлії Тимошенко та актор у ролі Віталія Кличка.
Нагадаю: пародії на політиків і є саме тією фішкою, що принесла «Кварталові» аж таку популярність. Так от, Тимошенко. Здавалося б, ця політикиня надає не те що багатющий, а просто невичерпний матеріал для пародіювання — хоч дружнього, хоч не надто. Згадаймо афектовані інтонації при виголошуванні навіть нейтральних текстів, воістину акробатично вибудовувані нею причинно-наслідкові зв’язки, майстерне дресирування фактів. Та з будь-якої промови Тимошенко можна зробити пародію, як то кажуть, на віки. Кварталівці залишили від Тимошенко лише дві прикметні риси — косу та маніакальне несприйняття Порошенка. Все, більше нічого. Ані фірмових тимошенківських інтонацій, ані характерних для неї рухів та жестів не було й близько. Від об’ємного, багатовимірного образу залишилася чорно-біле схематичне зображення. Стереотип, іншими словами.
Від Кличка не залишилося взагалі нічого — ані характерних інтонацій, ані притаманних справжньому Кличкові жестів та міміки. Кварталівці просто зліпили образ клінічного ідіота й назвали його Кличком. Яким реальний Кличко, судячи з його реальних публічних виступів, далеко не є — так, він подеколи вдається до не завжди вдалих образних висловлювань, але не більше за те. Капосність ситуації полягає в тому, що реальні виступи реального Кличка, радше за все, чули й бачили незрівнянно менше людей, ніж його образ, створюваний «Кварталом». Й от тепер пригадаймо, звідки походить цей образ. Розкручувати тезу «Кличко — дурник» почали прихильники Януковича, коли колишній чемпіон очолив опозиційну партію «Удар». Коли лідер «Удару» став одним із «офіційних» лідерів Майдану, антимайданівські сили розкручували цю тезу неймовірно активно. Й навіть «обґрунтування» наводили: мовляв, він же — боксер, а всі боксери, мовляв, «по голові вдарені». Оце й було все обґрунтування.
Після перемоги Майдану тезу «Кличко — ідіот» почала розкручувати російська пропаганда — із тим самим «обґрунтуванням». Й от тепер її розкручує й візуалізує «Квартал». Це вже не стереотипізація образу, це — підміна образу фейком. Оббріхування, простіше кажучи. Російська пропаганда з доставкою додому. Й от саме це можна вважати за політичну декларацію Зеленського? Принаймні інших наразі немає.
У світлий день Різдва «Плюси» бавили глядачів фільмами й мультфільмами, зокрема американським мультиком «Льодовиковий період». Була в ньому серія «Різдвяна пригода» — отже, з Різдвом вас усіх, шановні глядачі. Нічого спеціального святкового канал того дня більше не показав.
«UA: Перший». Новорічної ночі він змусив пригадати радянські часи навіть краще за «Інтер». Може, це мені так щастило, але протягом довгого часу, перемикаючи на канал, я повсякчас потрапляв на фольклор та щось а-ля фольклор. Усе було на місці — й вишиванки, й шаровари. Саме те, що протягом десятиліть із року в рік показувало радянське «УТ-1». Новий рік для «хохлів». Потім було щось модерне, різного рівня — від музичних відкриттів до відвертої самодіяльності. От тільки все це змушувало й змушувало пригадувати сестер Тельнюк — так, чудових й ані на кого не схожих співачок, тільки камерних, для любителів, для невеликої аудиторії. І… ну, не для новорічної ночі все це було: слова «карнавал» та «феєрверк» жодним чином не пасували до показуваного. Повторю: були чудові номери, але все воно, взяте разом і саме таким чином зверстане, було монотонним до снодійності. Отут і постає концептуальна проблема. Так, Суспільне мовлення — це, зокрема, видовища не для широкої публіки. Але чи це означає «нішеве», «для рафінованих естетувальників» — саме так, не естетів, а естетувальників? «Не для широкої публіки», «не так, як усі» — це могли б бути легкі, святкові за настроєм оперні арії, казкові балети. Зрештою, «UA: Перший» має ексклюзивний матеріал — конкурси «Євробачення», із яких, мабуть, міг би зробити нарізку найцікавіших номерів від різних років! І хай навіть власником цього продукту є ЄМС, але чи так уже це було би складно й дорого?
Що ж до Різдва… От скажіть, панове: особисто вас привабили б назви: «Різдвяний концерт» та «Концертна програма»? Вас вони зацікавили б? А саме так анонсував свій святковий ефір суспільний канал. Чий концерт, що то за програма? Ви ще не бачили, а вам уже нецікаво. А потім канал бідкається, що його аудиторія є меншою, ніж могла б бути.
«Для душі» я цього разу обрав уже традиційну для новорічної ночі «Музичну платформу» на каналі «Україна» — такі собі музичні підсумки року. Динамічне ведення, яке не псували навіть коротенькі попурі у виконанні ведучих каналу. Нічого зайвого — майже нон-стоп. Найкращі артисти, чимало молодих. Наймодерніші стилі. От тільки… Були цікаві постановки. Були драйвові аранжування. Не було єдиного — музичних відкриттів, драйвових мелодій, чогось смачного, делікатесного, музичного от-кутюру. Ну, от не було — зовсім не було: все було технологічно, модерно й... конвеєрно. Все було сконструйованим, а не натхненним. А відсутність пісень-відкриттів і пісень-одкровень може бути ознакою загальносуспільної апатії, це є відомою закономірністю.
Далі був концерт Макса Барських. Довгі концерти якогось одного популярного артиста — це вихід зі становища для каналів і подарунок фанам цього артиста. Для всіх інших — просто бланк, пробіл у святковому ефірному часі.
На Різдво нічого спеціального різдвяного канал не показував. Нічого.
Й от що спало на думку: а чи не чекаємо ми від наших каналів того, чого вони за визначенням не можуть дати? Адже більшість каналів у нас — олігархічні, саме вони визначають українську телевізійну традицію. Вони — не бізнес, а рупори інтересів власників. Тож у трикутнику «власник — канал — аудиторія» головним замовником є саме власник, але аж ніяк не цільова аудиторія. Так у повсякденному житті — тож саме так і у свята.