Сьогодні день народження Тараса Шевченка, українського поета, художника, мислителя.
Попри час, Шевченко не віддаляється, не бронзовіє. Він – апостол правди – живий! У чому криється цей феномен, ця дивна незбагненність? У живому щирому слові Тараса, що іноді бринить як струна, а іноді подібне до гострого важкого меча. «Без Нього… хто знає, що було б з нами!», - зауважує Богдан Лепкий. «Кобзар» для українців те саме, що й Біблія. Його загортали у вишитий рушник і зберігали біля образів як святиню. По ньому український селянин, водячи зашкарублим, покрученим від важкої праці пальцем, вчився читати. Вуста старанно шепотіли заповітні прості рядки, а розум осявала істина – «Борітеся – поборете!» Його вчили напам’ять. Політв’язні царату, дисиденти, шістдесятники. Шевченко був з кожним українцем у тюрмах, таборах і на засланні; на чужині, в еміграції. Був на Майдані і в окопах війн, в руїні Донецького аеропорту з нескореними кіборгами і з кожним українцем, що залишився на окупованих агресором українських територіях. З тими, кого ворог переслідує, кидає до в’язниць і вбиває за мову.
Прострілений російською кулею «Кобзар», на якому запеклася кров українського солдата, свідчення того, що Шевченко живий. Він був і є всюди, де були, є і будуть українці. Навіть, у найнесподіваніших місцях і навіть за найнеочікуваніших обставин. Ось один із таких прикладів. Був такий відомий письменник Корній Іванович Чуковський. Той, про якого пишуть «російський радянський письменник», автор відомого свого часу дитячого твору про доктора Айболіта. Але коріння в нього було українське, мати була з Полтавщини, рідною мовою була українська, а дитинство Корнія Івановича минуло в Одесі. Так склалися обставини, що став він відомим радянським письменником, жив у підмосковному Передєлкіні.
Одного разу до нього, подорожуючи по СРСР, заїхав американський товариш, професор-славіст Рів (до речі, батько відомого актора Крістофера Ріва). Не встиг заокеанський гість переступити гостинного порога Чуковських, як тут, наче з-під землі з’явився дільничний міліціонер на мотоциклі. Він учинив гвалт, що, мовляв, американець не має права тут зупинятися, у нього інший маршрут.
Жодні вмовляння з боку Чуковського на нього не подіяли. Робити було нічого, гості зібралися й поїхали. Міліціонер їх супроводжував. Але треба було знати Чуковського. Він одразу ж сів і написав гнівного листа міністрові внутрішніх справ. За декілька днів з’явилися високопоставлені гінці – два генерала. Приїхали просити вибачення за непорозуміння. Пішли в кабінет Чуковського. Минає година, дві, три, - жодного руху. Рідні занепокоїлися: що сталося? Йдуть, дивляться. Всі сидять за чаркою, Корній Іванович читає їм Шевченка (Чуковський знав напам’ять «Енеїду» Котляревського і майже увесь «Кобзар»), а вони – двоє здорових дядьків, сидять, слухають і ридають. Як виявилося, генерали були українцями, земляками. Отак Шевченко поєднав трьох українців, що перебували на службі у Москві, нагадавши їм про батьківщину, пробудивши, хоч ненадовго, приспану від ситого життя совість.